Сім'я - це крила, що впасти не дадуть
/Слово про солдата/
Вадим Дмитрович Маковей, корінний житель Заячківки, 12 травня відзначив своє 35-річчя. Гарна дата. Якби ж не ця клята війна, яка калічить долі і людей.
Він народився в звичайній сільській родині, батько Дмитро Васильович працював механізатором, а мама Марія Іванівна працювала в тваринництві. Тоді ще в селі функціонував колгосп. З його розпадом доводилось батькам перекваліфіковуватись, але при будь-якому суспільному устрою роботящі руки потрібні.
Вадим ріс спокійним, товариським, роботящим. Знаходив час і на навчання, і на заняття спортом, і на допомогу батькам. На жаль, його батько вже покинув цей світ, але він встиг виховати сина справжньою людиною. Роки дитинства і шкільної безтурботної юності пролетіли так швидко! Випускники Заячківської школи стали на крило і вилетіли, як птахи, у доросле життя. Обираючи життєву стежину в 2006 році, Вадим свій вибір зупинив на професії плиточника-облицювальника, тому і подав свої документи до Теплицького професійного аграрного ліцею. Ця професія має щось спільне з професією художника. Тільки в будівництві свої твори плиточник створює на вишуканих фасадах та інтер'єрах будинків. Вивчав ази своєї майбутньої професії, оздоблювальні матеріали, їх властивості, склад розчинів, будівельні норми і правила, та ще багато дисциплін, щоб бути освіченим та кваліфікованим робітником. Вчитись було легко і цікаво, адже була можливість займатись спортом, або іншою улюбленою справою. Після отримання диплому скоштував заробітчанського хліба, працював комбайнером і трактористом – молодий і завзятий знаходив роботу.
Високий, стрункий юнак не був обділений увагою дівчат, але серце обрало Лесю, красуню з села Великі Гадомці, що на Житомирщині. Поїхав туди на гостину до брата Віталія, і родичів провідав і долю свою зустрів. Привіз молоду дружину у своє рідне село. В 2009 році відгуляли весілля і почали облаштовувати своє сімейне гніздечко. Через рік молоді тато і мама вигулювали дитячий візочок з синочком Іллею. А щоб йому було з ким гратись, через три роки дали життя іще одному сину, якого назвали Костянтином. Ростуть сини – продовжувачі славного роду Маковеїв. Жити б у мирі і злагоді, ростити дітей, тішитись сімейним щастям... Але 24 лютого минулого року прокинулася Христинівська громада від вибухів. Літали ракети і над Заячківкою. Війна розтягнулась на довгі тижні, місяці. До лав охоронців України ставали нові воїни, серед них і рядовий Вадим Маковей, якого призвали до війська 24 жовтня минулого року. Руки, які звикли до керма і будівельних матеріалів, міцно стиснули автомат. Навчання в Житомирській області, потім у Дружківці Донецької області, а за кілька днів він – воїн десантно-штурмових військ 1-ї роти 122 батальйону 81-ї бригади. Вони тримали оборону біля Білогорівки Луганської області. Постійні обстріли, дрони, які навчилися збивати. З настанням вечора активізувались ВОГи, які сіяли гранати і осколки. Наші хлопці знаходили листи «кадирівців», в яких одурманені рашистською пропагандою вороги, пишались, що йдуть убивати «невірних» українців. Крім ненависті така інформація додавала ще й зневагу. Важкі бої, окопи, втрата друзів і знищені вороги – це його бойовий шлях, це шлях його побратимів.
На пост заступали групою в три особи. Так було легше, бо в такій ситуації дуже важливо відчувати поряд плече друга. 22 березня, 8-а година 30 хвилин – це той час, який змінив його життя – в окоп влетів снаряд. Сильний удар в спину, страшенний біль і Вадим втратив свідомість, ледь встигнув крикнути своїм хлопцям: «Допоможіть!» Саме бойові побратими надали першу медичну допомогу, наклали на поранену ногу «турнікет», але із-за обстрілів довго не могли його вивезти. Хлопці доправили до підвалу, де його оглянув лікар. Але умови там були, м'яко кажучи, далекі від ідеального медзакладу. А стан Вадима не ставав кращим, навіть вени у нього не вдалось знайти. Так, під обстрілами різної інтенсивності машиною пораненого бійця повезли до Слов'янська Карета «Швидкої» їхала їм назустріч. Потім була лікарня у Краматорську, де зробили рентген, необхідні процедури, але час був втрачений – нога у «турнікеті» була 9 годин, а без шкоди і поганих наслідків дозволено лише 2 години... Вже у Дніпрі, в лікарні імені Мечнікова нашому земляку зробили одну, а потім і другу операцію. Ногу врятувати не вдалося... І з перших днів біля нього була його дружина, його кохана, його вірна Леся. Вона стала для нього і медиком, і нянькою, і психологом, і відрадою. Весь час повторювала:»Добре, що живий. Це головне»...
Рана на ампутованій нозі затягувалась, і лікарі дозволили їхати додому. З вікна поїзда дивився на краєвид, який змінювався по мірі наближення до рідного краю. Тиждень в лікарні під Уманню був якийсь важкий і довгий, а Христинівка ніби додала сили. Після місцевої лікарні приїхав у свою Заячківку, обійняв неньку, дітей, потиснув руки друзям. Всім селом допомагали і підтримували воїна. Адже це за них він воював, захищав село, родину, Україну.
Він дома, а тут, як відомо, і стіни допомагають. А головне – його сім'я, його сини. Вони подорослішали за період війни. Вони допомагають мамі, не відходять від батька, їх чуйні серця наповнені любов'ю і гордістю за тата-героя, якого ще чекають операції, бо має поранення внутрішніх органів. Зараз він у лікарняній відпустці, а попереду реабілітація, протезування... Але вони вірять, що все буде добре.
Він потрібен дітям, мамі, дружині, друзям. Від імені всіх земляків, які пишаються Вадимом, хочемо побажати йому сили, терпіння, удачі, здоров'я. В нього чудові діти, гарна дружина, любляча мама. Це та сила, яка не те що впасти не, а навіть не дадуть зігнутись.
Вадим, для багатьох він уже Вадим Дмитрович – один із тих патріотів, які захищають нашу землю від рашистських зайд і наближають Перемогу. І вона обов'язково настане.
Все буде Україна!
Коментарi